Катя Лібкінд виконує малюнки, займається живописом, знімає відео та створює мультимедійні інсталяції. Вона – художниця-постановниця, режисерка та викладачка-асистентка. Її практика мультимедійна, мультиінструментальна та багаторольова. Мабуть, найліпше вона втілюється у синтетичних проєктах на кшталт трьох опер агенції «Ухо» –«Лімб», «Хліб, сіль, пісок» та «Моє зрадливе світло», створених із нуля та поставлених на сцені Національної опери України. Катя в них виступила як сценографка, художниця та режисерка, створивши оригінальні декорації, які є автономними мистецькими творами, побудувала з них на сцені просторову інсталяцію-виставку, а також змоделювала хореографію героїв. Катя є учасницею кількох колективних практик – від 2017 року групи «Монтаж», а в 2019-му вона разом зі Станіславом Туріною заснувала студію для художників з та без синдрому Дауна «ательєнормально». 

ПЕРЕМОЖЕЦЬ ПРЕМІЇ:
ЄВГЕН ГОЛУБЄНЦЕВ 
НОМІНУВАЛА:
КАТЯ ЛІБКІНД

МИСТЕЦТВО — ЦЕ НОРМАЛЬНО. ПРО ХУДОЖНЮ ПРАКТИКУ ЄВГЕНА ГОЛУБЄНЦЕВА

 

 

Художник Євген Голубєнцев – одне з найбільш цікавих нових імен української арт-сцени. Він розпочав свою професійну практику завдяки роботі об’єднання «ательєнормально», заснованого Катериною Лібкінд та Станіславом Туріною у 2018 році після майстер-класів, ініційованих Гете Інститутом в Україні у партнерстві з німецьким дослідницьким центром Touchdown21, фондом «ДаунСиндромУкраїна» та кураторським колективом Лізавети Герман та Марії Ланько. Майстерня об’єднує художників з та без синдрому Дауна. Разом учасники працюють із текстами, перформансом та візуальним мистецтвом. Відвідують музеї, виставки та обговорюють різні художні твори. 

Теорія мистецтва ХХ сторіччя відносила авторів, які працюють, як Голубєнцев, до напрямів під назвою «арт-брют», або «мистецтво аутсайдерів». Але сьогодні сфера сучасного мистецтва вже сама по собі є інклюзивною. Тому художню практику Євгена та його колег з «ательєнормально» слід розглядати так само, як і мистецтво усіх інших художниць та художників. 

Євген народився 1991 року в Києві, де живе й працює донині. Закінчив школу та профтехучилище. Євген – учасник незалежного мистецького об’єднання «ательєнормально».

 

Брав участь у групових виставках (зокрема «Що важливо», Izone, Київ; «ательєнормально», The Naked Room, Київ; «Це мені можна», Музей Ханенків, Київ). У 2020 році провів персональну виставку картин – квартирник «Кохання. Серце для друзів». У складі «ательєнормально» брав участь у виставках та резиденціях у різних містах.
 

 

 

Євген цікавиться історією, синологією, зоологією, некрополістикою, практиками пам’яті. Про себе розповідає: «Багато малюю, дивлюся фільми, читаю книги». Художник любить працювати з живописом та графікою, малює фломастерами та фарбами. Нещодавно у співпраці з художницями студії «Троянда» спробував себе у скульптурі та кераміці.

 

У цій статті ми спробуємо проаналізувати головні риси художньої роботи Євгена Голубєнцева та описати характерні для художника прийоми та теми.

Голубєнцев упевнено поєднує текст і зображення в межах одного твору. Текст має власну візуальну виразність і ніби сам стає графічним елементом. Але залишає за собою оповідну функцію – написане художником має значення для цілісної історії всередині твору. Середньовічні художники книжкової мініатюри у такий спосіб поєднували текст і картинку. Старі майстри рівнозначно розміщували на одному аркуші рукописні рядки книги (наприклад, Євангеліє) та сюжетні картини. Між текстом і зображенням не було ієрархії. Слова можна було розуміти як тлумачення зображеного. І, навпаки, рисунки слугували ілюстрацією до написаного. В сучасних творах Голубєнцева можна так само сприймати комбінацію текст–зображення.

 

 

Художник Голубєнцев не використовує прийомів прямої перспективи. Тобто не прагне побудувати уявний тривимірний простір на площині двомірної картини, створити ілюзію глибини за допомогою кольору та композиції. Він розміщує окремі об’єкти, комбінації предметів, кольорові сполучення на одній площині. Художник прагне одночасно відкрити нашому погляду увесь задум своєї роботи. Не приховати жодної деталі, кожній надати рівноцінне символічне значення. Власне, в його творах немає незначних деталей. Якщо для задуму картини художнику необхідно зробити акцент на окремому елементі, він не висуває його на перший план відносно інших, а сміливо гіперболізує – тобто збільшує в розмірі або надмірно увиразнює за допомогою кольору.  

 

 

Такий не-ієрархічний підхід до зображення зближує практику Голубєнцева з декількома напрямами в історії світового мистецтва. Прийоми прямої перспективи є винаходом суто європейського мистецтва. Європейські художники від доби Ренесансу до пізньоєвропейського реалізму ніби пропонували єдиний можливий погляд на світ навколо, зображений у живописних творах. Це був погляд Людини як мірила всіх речей і центру Всесвіту. Натомість мистецтво східних країн ніколи не прагнуло до оманливої життєподібності у мистецтві. Ці художники не шукали єдиної точки зору на світ. Від гонитви за «ілюзією простору» та традиції людиноцентричного погляду відмовилося також усе європейське мистецтво ХХ сторіччя. Наратив картин та рисунків Голубєнцева, подібно до японських або персидських гравюр, розгортається по всій площині твору. Їх можна роздивлятися і зчитувати в будь-якому напрямі. Центр аркуша або полотна має таке саме значення, як і самий його краєчок. Кожен твір постає цілісним, а глядачі лишаються вільними у власному підході до інтерпретації того, що важливо для них у цій роботі. До речі, перша групова виставка за участі Голубєнцева називалася саме так – «Що важливо». Вона розповідала про те, що є важливим для людей з та без синдрому Дауна. Наведений формальний аналіз творчого методу Голубєнцева свідчить, що в його мистецтві немає поділу на значуще та беззмістовне. Для Євгена зображення на чистому аркуші рівноцінні. Нові роботи він присвячує різним темам.  

 

 

Художниця та колега Голубєнцева по роботі в колективі «ательєнормально» Катя Лібкінд описує це так: «Усе, що він робить, дуже важливо для нього, він ніколи не обирає та не оцінює, й у нього немає слабких або сильних робіт. І про пиріг, і про війну він говорить однаково стрімко та гостро».

 

Лізавета Герман