Вісім років тому Анаталій Бєлов написав маніфест «SUPERМИСТЕЦТВО Толіка», де визначив рушійну силу власної практики: «Я презентую свої графічні малюнки, котрі створюю майже щовечора перед сном без концептуального обґрунтування. Кожна робота має свою історію та ідею. Це не абстрактні малюнки заради створення малюнка. Мені просто подобається малювати. А ще я люблю співати, складати пісні. Також я пишу кіносценарії». Цей підхід до мистецької практики та власного життя художник зберігає дотепер у своїх малюнках, світлинах, поезії, піснях, музичних проєктах, сценаріях та під час зйомок фільмів. Визначальною для практики Бєлова є квір-позиція, з якої говорять і сам художник, і його ліричний герой: бути на боці меншини, не боятися бути інакшим, свідомо бути Іншим.

ОКСАНА КАЗЬМІНА
НОМІНУВАВ: 
АНАТАЛІЙ БЄЛОВ 

 

 

Чарівний світ Оксани Казьміної сповнений дивних історій та неймовірних перетворень. У ньому можлива свобода вибору – себе, власного шляху, своїх способів взаємодії зі світом та з іншими людьми. В ньому присутні біль, тривога і страх. Але навіть темрява в її світі інтригує, адже в ній є свої секрети та незвідані можливості. 

 

Оксана поєднує перформанс, саунд-арт, скульптуру та цифрове мистецтво. У 2015-му вона перемогла у конкурсі My street films зі стрічкою «Мій кристал». У 2019-му її короткометражка «Секрет, дівчинка і хлопчик» була визнана кращим українським фільмом на ОМКФ, а за рік дівчина стала номінанткою Премії PinchukArtCentre із роботою «Мутування. Ані Казка ані Мюзикл». У 2016 р. Оксана викладала кінематографію в Уесліанському університеті (США), а наразі навчається та викладає в Сиракузькому університеті (США).

 

Разом із художницею АнтіГонною дівчина заснувала колектив OKSAHAS; із художником Анатолієм Бєловим започаткувала проєкт «Тілесні практики»; із Василем Ляхом створила музичний гурт «Сервіз пропав». Таке бажання співпраці характерне для Оксани. Різні форми співіснування та взаємодії, з їхнім травматичним та утопічним потенціалом, – це те, що вона досліджує у своїй творчості. 

«Практики тіла – це проєкт, ініційований для того, аби поговорити про нас: які ми, ким би хотіли бути, ким себе уявляємо та репрезентуємо. І чому саме так, а не інакше? Що є для нас свобода, солідарність, співпраця?» – читаємо на сторінці проєкту. Цими питаннями насправді пронизані всі роботи та художні практики Оксани Казьміної. 
У «Практиках тіла» об’єктом дослідження стала тілесність. На Facebook-сторінці автори ініціативи запрошують усіх охочих ділитися своїми історіями, пов’язаними з тілесністю, надсилаючи їх за вказаною електронною адресою. Тут також є «Сповідальня» –інтерактивний мультимедійний об’єкт, «зайшовши» всередину якого, можна зануритися у  віртуальну реальність і розповісти свою історію давньогрецькій богині Кібелі. 

За словами історика Мішеля Фуко, саме практика сповіді в християнських культурах Заходу була основним механізмом становлення сексуальності індивіда. Адже на сповіді від нього вимагалося постійне проговорювання власного інтимного досвіду, а отже, і постійне його осмислення. Але якщо невід’ємною частиною християнського сповідального дискурсу сексуальності є вина, то «Сповідальня» Кібели пропонує звільнитися від неї: тут необхідно прийняти свій тілесний та сексуальний досвід з усією його складністю, парадоксальністю чи заплутаністю і просто зустрітися віч-на-віч із самим собою. 

У роботах Оксани найбільше приваблює відчуття постійного пошуку неочевидних шляхів і нетривіальних відповідей. Герої її фільмів, яких нерідко грає і вона сама, ніби перебувають у постійній розгубленості, ніби їм не дає спокою думка, що існують ще якісь не відомі їм можливості, інші способи проживання, відчування, конструювання себе та своєї взаємодії зі світом, інші форми любові та близькості. Вони намагаються їх віднайти, і випробувати, намагаються вийти за рамки звичного. Але ще самі точно не впевнені, куди саме їм слід рухатися. Вони розчаровуються, часом почуваються невпевнено, незграбно чи кумедно – бо неможливо бути впевненим, йдучи вперше невідомою тобі стежкою.

 

Відео Оксани – це навіть не розповідь про ці пошуки, а це і є сам процес цих пошуків, де камера стає не просто невидимим спостерігачем, а учасницею експерименту. Ти відчуваєш її як спрямований на тебе погляд, що змушує ніяковіти. Це погляд, перед яким ти маєш себе представити і спитати: Хто ти? Який ти? Яким хочеш показати себе? 

В інтерв’ю про роботу «Мутування. Ані Казка ані Мюзикл Оксана говорить: «Те, як люди себе репрезентують, є дуже соціально зумовленим та перформативним. Це не є раз і назавжди вирішення конструкту, це постійний вибір. І класно було б на це дивитися як на вибір, як на перформанс». Спрямовуючи камеру на своїх персонажів, в тому числі на себе саму, вона створює перформативну ситуацію, в якій змушує їх (і себе) осмислювати свою ідентичність як певну роль, як вибір, чи цілу низку рішень, кожне з яких можна змінити щомиті. Взаємини між роллю та актором у роботах Оксани завжди відкриті і розгортаються на наших очах. Хоча її героїв лише умовно можна назвати акторами, адже здебільшого це просто її друзі чи знайомі, представники київської мистецької тусовки, які охоче приміряють на себе різні образи як екстравагантне вбрання. 

У своєму довготривалому проєкті «Історії з бекстейджу. Щоденна рутина, святкові ритуали та інші тілесні практики деяких непристосованих груп українок. Некомпетентне і довільне польове дослідження, Київ, Україна, 2014-2020» Оксана фіксує на камеру альтернативну історію суспільства в стані війни. На фоні загального зростання градуса агресії та дискурсу сили вона знаходить острівці нових колективних досвідів, де є місце слабкості та вразливості, відкритості та невпевненості, де цінність мають ледь уловимі жести чи ледь чутний шурхіт листя. 
«Якою була б офіційна історія, якби ми застосували інший монтаж до подій? Яким би було сьогодення, якби ми могли створити нові досвіди замість відтворення вже наявних? Ми маємо скласти світ у колаж Утопій, щоб повернути в нього магію», – говорить Оксана. Саме цим колажуванням вона і займається.

Леся Кульчинська