Павла Макова часто називають найвизначнішим сучасним графіком, адже працює він переважно з друкованими техніками, передусім офортом. Однак його художня практика більше деконструює графіку як медіум, ніж розвиває її стандартні прийоми. У традиційних графічних техніках творчий процес зосереджений на процесі різьблення або продряпуванні малюнка на твердій основі – металевій дощечці, камені, лінолеумі тощо. Процес друкування ж є майже автоматичним і може продукувати велику кількість видруків. Для Макова, навпаки, саме друк із сотень різних мідних дощечок на одному великому полотні є наріжним каменем художньої роботи. За більш ніж 30 років професійної практики він створив своєрідний алфавіт образів, простих на перших погляд: сосна, тополя, вежа, барак, «хрущівка», контейнер, собака, ластівка, ніж, виделка тощо. Ці «букви» щоразу складаються на папері у візуальні оповіді, які схожі на текст, але зчитуються як зображення. Наскрізна тема цих робіт – Харків, де мешкає Маков, що є зразком модерного міста. І саме уважне спостереження за змінами, що тут відбуваються, яке притаманне практикам Макова, є змістовним способом говорити з усім світом.

ВІТАЛІЙ КОХАН
НОМІНУВАВ:
ПАВЛО МАКОВ

«Кохан у своїх роботах апелює до внутрішнього стану людини і не метушиться при цьому. На мій погляд, це сьогодні трапляється рідко. Частіше намагаються показом/описом зовнішніх умов, подій змоделювати у глядача можливе або гірше того – належне за думкою автора – внутрішнє. 

 

У Віталія скульптури, тіла (особливо ось ці картонні, великі) вже сформовані зовнішніми умовами, вони вже несуть у собі цю залежність від зовнішнього світу і не приховують своєї крихкості та незахищеності від нього. Вони не розповідають тобі, вони розмовляють із тобою». 

ДІЙСНО НА ТРИВАЛИЙ ЧАС

 

 

Практика Віталія Кохана базується на міфологічному підході до звичних предметів, поетизації й естетизації, здавалося б, буденних процесів. Делікатне входження у канву реальності – саме так можна охарактеризувати художні жести Кохана. Вони ніколи не є гучними, а, скоріше, виваженими і споглядальними. Але саме це додає їм влучності. 

 

Художник працює з різними видами мистецтва: живописом, скульптурою, інсталяцією, відео і нерідко поєднує їх у рамках одного проєкту. Важливе місце у його мистецькій біографії посідає також ленд-арт. Уже багато років поспіль Кохан не лише відвідує ленд-арт-симпозіум у Могриці як учасник, а й останнім часом є одним із його кураторів та організаторів. 

 

Вивчаючи властивості матеріалу, вплив на нього часу, митець нерідко вдається до розвідок та експериментів. У його арсеналі – папір, полотно, дерево, чавун і мідь, срібло і бронза, бетон, скло, різноманітні природні матеріали. В живописі часом використовує суміш фарби, піску і цементу, подібно до прийомів Антоні Тапіеса, створюючи на полотнах рельєфи, що тяжіють, скоріше, до об’єктів, аніж картин. Та чи не найголовніший із матеріалів, із якими працює художник, – це час. Відчуттям плину часу просякнуті більшість об’єктів Кохана. Чи то пісок, що сиплеться, чи кристал, що росте, чи бетон, що застигає, чи то moving image.
 

 

 

2013 року в Кошице (Словаччина) пройшла виставка художника під назвою «Дійсно на деякий час» (Indeed for a While), де всі роботи присвячені рухові часу. Способом вираження його плинності була мультимедійна інсталяція з піском, що поволі сипався на мікрофон, звук із якого створював вібрації води та впливав на відеопроєкцію. Також спіральна фотопанорама міста Кошице, у котрій ішла поступова розтяжка від ранку до ночі з вогнями від машин і ліхтарів. І все це було представлено як єдина історія. Подібний прийом із симультанністю Кохан застосовував у панорамному натюрморті з порожніми пляшками, знятому в гуртожитку Харківської академії ще під час навчання. Це також була спроба фіксації плину часу з відтінком міфічності, коли людина відсутня як дійова особа, але присутня як посередник – невидиме джерело трансформацій.

Уникаючи метушні і не роблячи зайвих рухів, Кохан при цьому ніколи не зупиняється у своїх пошуках – хай і неспішних. Його нова відеоробота, показана в The Naked Room на виставці «ТО ЩО ТАМ ІЗ МАМОНТОМ?» мала назву «Незбагненна потреба постійного руху». Це відео лісу, що безкінечно проноситься повз вікно автомобіля, спроєктоване на фактурну нефарбовану поверхню галерейної стіни. Рухомий пейзаж розчиняється в просторі і водночас підкорює його собі – зрушує з місця кімнату і стирає межу між антропогенним і природним середовищем.

 

 

Взаємодія з природними явищами і процесами, поміщеними у виставковий простір, і вивчення їхньої динаміки, були присутні і в проєкті Кохана «Предмети зі слідами натуральних процесів» у PinchukArtCentre 2018 року. Фіксуючи стихії (світло, вогонь, воду) через їхній вплив на поверхні, «консервуючи» старе павутиння та показуючи в реальному часі процес росту кристала, Кохан укотре аналізує особливості сприйняття, шукає шляхи передачі плинності та фіксації ефемерного і в певному сенсі засвідчує утопічність цього наміру.

 

Розмовою про сприйняття та ефемерність/матеріальність був також спільний із Катею Бучацькою проєкт «МÁРÁ» (Port creative hub, 2016-2017), що складався з двох послідовно показаних частин. Перша являла собою фотографію, яка відтворювала виставковий простір і розташовані в ньому скульптури відповідно до їхнього оригінального розміру. Віддаленість в умовному просторі, що дублював простір реальний, нагадувала віддаленість у часі – як присутній у пам’яті образ, але до котрого неможливо доторкнутися. У другій же частині були показані реальні об’єкти. Але не обійшлося без містифікацій – одного з улюблених інструментів і Кохана, і Бучацької. До оригінальних об’єктів додалися їхні дещо змінені копії. І ці ледь помітні зміщення створювали ефект задзеркалля – образи, цього разу вже матеріальні й тактильні, але ніби пропущені крізь призму перцепції та знову повернуті в фізичну реальність у такому деформовано-примарному вигляді.

 

 

Кохан є поціновувачем археології та артефактів різних епох, відзначаючи якість і «знайденість» форм багатьох предметів побуту, творів мистецтва і загалом широкого спектру речей, які вироблялися до періоду індустріального прогресу. «Вони всі зроблені з наміром бути саме такою річчю, якою вони мають бути», – говорить Кохан, згадуючи, наприклад, лиття слобожанських бронзових ікон. І ці різні епохи знаходять відбиток й у роботах художника. Цінною є «штучність» (у сенсі унікальності) його творів у час, коли можливості тиражування вже давно нічим не обмежені і відкривають масу варіантів. 

Любов до археології та архаїки відчувається і в останній персоналці художника – CIRCA 2020. Своєю назвою виставка відсилає до приблизного датування, котре надають дослідники артефактам, час створення яких важко визначити точно. Кохан ніби навмисне закладає у свої роботи певну часову капсулу. Дистанцію, яка існує навіть тоді, коли робота щойно створена. Роботи з виставки CIRCA 2020 (The Naked Room, 2021) разом із попередньою GIRLISH (Stedley Art Foundation, 2020) – чи не найбільш монолітний, гомогенний і антропоцентричний проєкт Кохана. Якщо зазвичай у його роботах присутність людини відчутна лише опосередковано, то тут вона постає центральною фігурою. А точніше – саме жіноча постать, канонічна й архетипна. Це одна цілісна серія, яка розділилася на дві виставки: на першій були представлені голови і бюсти, на другій – переважно безликі фігури, без голів, схожі на частково вцілілі античні статуї, однак із дуже характерною пластикою у кожному вигині талії чи окресленні плеча. Тут Кохан знову вдався до експериментів із матеріалами, підважуючи звичну матеріальність скульптури, вивертаючи її «швами назовні». Серед робіт є камерні бронзові та чавунні, але більшість створені за принципом пап’є-маше із ДВП, різні за масштабом і фактурою. На вигляд – важкі і наповнені, а насправді – дуже легкі й пустотілі.

 

 

Постать Кохана переважно асоціюють із Харковом, де художник навчався, жив і працював тривалий час (нещодавно він перебрався до Києва). І хоч родом він не з Харкова, але його практика тонко передає повільний пульс цього індустріально-торгового міста. Для Кохана розмірена неспішність – не наслідок глобального локдауну, а повсякденний робочий ритм. На дверях своєї колишньої харківської майстерні художник зробив напис: «Потім або ніколи». Самоіронічний слоган, який відбиває певну суть натури митця, котру не змінити за жодних обставин.

Час від часу Кохан створює роботи з бетону. Розповідаючи про це у нашій минулорічній розмові для Versopolis, він називає своє бажання працювати з бетоном втіленням відчуття від життя в Харкові: «Зараз уже є різні технології для прискорення, і майже сирий бетон можна на третій день заливати наступним шаром. А от у Харкові це саме такий бетон, який ти залив і чекаєш. Потім зняв опалубку, залив далі і знов чекаєш». У сприйнятті художника ця розміреність, технологічність – те, що відрізняє саме харківський продукт. Той, процес роботи з яким відбувається послідовно, з дотриманням усіх етапів і необхідних пауз, той, котрий не послуговується доступними опціями для штучного прискорення процесу. А тому виходить максимально тривким і надійним. Як і сама практика Кохана.
 

 

Наталія Маценко