Від своїх перших публічних робіт, створених ще за часів навчання в Харківській академії дизайну та мистецтв, Аліна Клейтман покладається на тіло та провокацію як ключові складники художнього висловлювання. Надмірно акцентуючи на жіночій фізіології, Клейтман говорить про механізми соціального виключення, іншування та системного насильства. Сьогодні основним жанром роботи художниці є короткі ігрові відео, головну роль у яких виконує сама Аліна. Її героїні та герої є здебільшого людьми «на межі нервового зриву», які через власну істерику артикулюють суспільні неврози. Перебільшена потворність їхнього вигляду й поведінки дає їм змогу бути медіумами-провідниками до найбільш незручних, непублічних чи табуйованих питань.

ДАНА КОСМІНА
НОМІНУВАЛА:
АЛІНА КЛЕЙТМАН 

 

 

Почати розмову про архітекторку і художницю Богдану Косміну необхідно здалеку, а саме – з к(К)осмічної ери, в якій зараз починає жити людство, – ери Водолія. Це ера свободи, творчості та жіночої енергії. БогДана Косміна – втілення ери Водолія. Її практика є показовою ознакою нашого часу, сьогоднішнього професійного середовища.

 
За освітою вона архітекторка, а працювати за цією професією жінці – це завжди було викликом. На щастя, є багато яскравих прикладів українських жінок-зодчих другої половини ХХ сторіччя, котрими ми можемо пишатися: наприклад, Наталія Чмутіна – одна з ключових фігур в історії української архітектури. Крім того, що вона є авторкою важливих (будівля Верховної Ради), експериментальних (готель на Тарасовій горі) та сучасних споруд (готель «Либідь», універмаг «Україна», Будинок меблів та інші), Чмутіна також запам’яталася своїм студентам як одна з найкращих та найулюбленіших викладачок. 


Разом із Чмутіною починала працювати й інша майбутня зірка архітектури, Алла Аніщенко. Її проєкти критих ринків із використанням вантових конструкцій стали взірцем радянського модернізму. 


Тетяна Беляєва отримала Державну премію СРСР у галузі архітектури за комплекс дитячого піонерського табору «Чайка» в Алушті. 


Але треба визнати, що і вони, й інші архітекторки працювали в гендерно ворожому середовищі, виборювали своє місце в ньому. 

 

 

Наша сучасниця Дана Косміна відразу заявляє про себе не як про жінку, котра повинна щось комусь доводити. Вона за замовчуванням уже все всім довела і на цій переможній хвилі працює на всю потужність.
З чого складається її практика і що в ній головне? Принциповою рисою для Богдани є мультидисциплінарність. Вона використовує 2D- та 3D-візуалізації, які потім можуть бути перероблені на відео, задіяні як візуальний супровід для музики, інтегруватися у виставковий простір або міське середовище. Поєднання різних медіумів та інтересів є дуже характерним для сучасного мистецтва загалом. Архітекторка за фахом, Косміна продовжує й свою професійну практику. Богдана не цурається комерційних замовлень, створює дизайн-проєкти для просторів різного типу: наприклад, співпрацює з такими відомими в Києві дизайнерами, як Олег Волосовський та Йова Ягер. Мені як фахівцеві близький такий підхід. Вважаю, що архітектор має бути в професійному тонусі. Богдана працює неймовірно продуктивно, швидко і вільно.
 
Важливо також розуміти передумови, завдяки яким для Косміної поєднання архітектури, візуального мистецтва та активізму є таким природним. Дещо старші за віком архітектори (студія ФОРМА, Олександр Бурлака, Іван Мельничук, я сам) були «загубленим поколінням». Коли ми закінчили фахові виші наприкінці 2000-х, у країні стався фінансовий колапс. Молоді архітектори опинилися в скрутній ситуації. Замовлень не мали навіть визнані майстри. Крім того, всі проєкти, які, незважаючи на кризу, існували, були такої якості, що не хотілося брати в них участь. Аби подолати цю професійну безвихідь, знайти спосіб для вивільнення всіх ідей, амбіцій та бажання працювати, чимало архітекторів розпочали творчий пошук та практики в суміжніх сферах. Так, Ігор Гома разом із Давидом Чічканом зайнялися живописом. Іра Мірошникова експериментувала з музикою в гурті Volosi Ptits. Я поринув у роботу з архівами радянських архітекторів. Іван Мельничук і Олександр Бурлака робили багато художніх проєктів, вступили до колективу Hudrada. До речі, для Богдани проєкти Мельничука і Бурлаки на межі архітектури і мистецтва, презентовані на виставках сучасного мистецтва, свого часу стали важливим відкриттям та поштовхом.
Але Богдана – це вже наступне покоління. Вона не розгубилася. Для неї мультидисциплінарність і «пошук себе» в суміжних сферах були не вимушеним, а природним кроком. Усе, що вона робить, – з’являється одразу. Такий raw-формат, де немає дрібних деталей. Але тобі відразу все стає зрозуміло краще, ніж у т. зв. «вихолощених» роботах. Гарний приклад – її диджітальні колажі, зроблені шляхом зумисно грубої візуалізації. Вони ніби виконані за 15 хвилин, але дуже переконливо, в них одразу прочитується головна ідея. Мої улюблені колажі – «Парламент» та «Музей Леніна». Останній Богдана зробила, коли руйнували радянські барельєфи на Українському домі.

 

 

Ключовою частиною її практики є активізм. Вона починала з гурту «Пилорама», це був один із перших її проєктів, низова ініціатива, котра залучала до роботи з різними об’єктами громадськість. У Вінниці у резиденції «Над Богом» Богдана зробила «Сходи в кіно»: люди, які проходили повз, долучалися до роботи та допомагали. Інша схожа ініціатива – це літній кінотеатр на «Хащах». Процес його створення показаний у фільмі Олексія Радинського «Зсув». Тоді взялися до роботи представники різних субкультур. До активізму можна віднести створення разом із Ганною Цибою модерністської уніформи, футболок та світшотів із зображеннями знакових будівель. Це історія на перетині субкультури, вуличної моди та бізнесу під брендом «Да-Стиль». Але насправді цей нібито легкий проєкт одним із перших порушив проблему занедбаної урбаністичної спадщини, зробив об’єкти радянського модернізму привабливими для молоді. Метод Богдани – працювати просто та іронічно зі складним. Як приклад – календар «Яскравий Київ» із колажами, на яких Богдана замалювала новобудови, що псували міський ландшафт.
Єдине, з чим Богдана поки що не працює, це театр. Але мені здається, що це її стихія. Адже, по-перше, сучасна сценографія – це в чистому вигляді мультидисциплінарність. По-друге, її розкутість та відсутність кордонів співзвучні сучасному театру. Вважаю, що театр на неї чекає.

 

 

Показово, що Богдана багато працює в колабораціях. Вона робила спільні проєкти з колективами «Де Не Де» та METASITU, художниками Микитою Каданом та Аліною Клейтман. Працювала з рейв-вечірками ШЩЦ, робила експозиції виставок у VCRC, була сценографкою на виставці з Катею Міщенко «Сірий куб». В PinchukArtCentre допомагала як архітекторка-консультантка зі створення просторів для робіт Микити Кадана та інших експозиційних проєктів. 
Зараз вона співзасновниця та кураторка нового виставкового незалежного простору «Джерело». Донедавна це був закинутий павільйон із бюветом, що не працював уже багато років. Символічно, що розташований він у центрі міста, у дворі «Київпроєкту», будівлю якого зараз активно переробляють на комерційне житло та офіси. 

 

 

Отже, до чого тут ера Водолія? Нині людина вже не залежить від сил «зверху» і починає робити сама. Декілька років тому вийшла чудова книга-посібник «Зроби сам», де опублікована одна з робіт Богдани Косміної. Ця книга – як путівник у пошуку відповіді на питання «Що робити?». Не треба чекати на допомогу, розраховувати на бюджет і таке інше. Треба робити. Богдана є втіленням концепції «Зроби сам». При цьому в одному з останніх інтерв’ю вона зазначила: «Я була молодша та вірила в ідею, що проєкти можуть існувати і працювати не на комерційних умовах. Тепер я вважаю, що все повинне приносити гроші». Тобто можна стверджувати: вона прийшла до того, що все повинне працювати на неї. При цьому партизанинг та активізм ніхто не відміняв. Усе поєднується органічно, легко, швидко. І це також ознака нашого часу.


Олексій Биков,
за редакції Лізавети Герман