Фотографічна практика Олександра Чекменьова на перший погляд може здатися документалістикою, адже в його проєктах, знятих в українських містах і селах протягом останніх 25 років, розгортається візуальна історія країни. Але композиційна та колористична бездоганність знімків наближають його, скоріше, до художника, аніж до уважного хронікера.
Унікальність його погляду – саме в такому поєднанні документалістики і позачасової формальної краси кожної світлини. Фотографія Чекменьова — гостра та безжальна, як хірургічний скальпель. Вона ріже точно. Але без такого підходу неможливо побачити й зрозуміти світ, що нас оточує.

ГЕННАДІЙ КРУПКО
НОМІНУВАВ: 
ОЛЕКСАНДР ЧЕКМЕНЬОВ

ГЕННАДІЙ КРУПКО, ПРОЄКТ «НЕПОТРІБНІ ЛЮДИ», 2015-2021

 

 

Людина, яка побачить безхатька на вулиці, пройде повз. Однак якщо побачить його на фото у музеї чи галереї, може переживати відчуття огиди та обурення від побаченого. Чому на реальність і мистецтво у нас така різна реакція? Негативна реакція на художній образ пов’язана із вивченим сприйняття мистецтва як такого, що покликане радувати глядача своєю красою. Це упередження щодо мистецтва досі домінує в українському суспільстві незалежно від віку глядача. І кожен із художників, які заходять на територію цього тематичного поля та фотографії соціального спрямування, зумисно і свідомо вказують глядачеві на те, від чого суспільство звикло абстрагуватися.
В об’єктиві Геннадія Крупка – безхатьки, скалічені, алко- та наркозалежні. Ті, кого звуть міськими маргіналами і кого щоденна рутина та метушливість витісняють із фокусу уваги. Їх часто бачать на вулицях, однак уникають спілкування. Так суспільство інстинктивно дистанціюється та захищає свій комфорт від неприємних ситуацій у спільному публічному просторі. Своєю фотографією Крупко наводить фокус саме на тих, від кого інші відводять погляд. 
Тематика фотографії Геннадія Крупка та Олександра Чекменьова дужа схожа. Це певною мірою пояснює авторські критерії відбору Олександром Чекменьовим на номінацію саме Геннадія Крупка. Вони обоє працюють у сфері фотографії соціального спрямування. Представники цього напряму в Україні – Олександр Чекменьов, Олександр Глядєлов, Валерій Мілосєрдов, а також Борис Михайлов та Євген Павлов з окремими художніми серіями. Цей список доповнюють фотографи, для кого Україна стала територією тематично-візуального дослідження – приміром Мирон Цовнір і Антуан д’Агата.

 

 

Чекменьов і Крупко, наче вчитель і учень, схожі за вибором сюжетів та естетикою. Сам Крупко стверджує, що Чекменьов посприяв формуванню його фотографічного погляду і прискіпливості до власних знімків. Попри візуальну подібність, на практиці їх відрізняє досвід роботи зі світлинами: Чекменьов професійно знімає від початку 1990-х, і робота фотографом є для нього основною. Натомість Крупко розпочав фотографувати з 2015 року, і це його захоплення. Іншою суттєвою відмінністю є особиста мотивація і ціль: Чекменьов має за мету (і навіть місію) проявити болі суспільства, відтак прагне змінити становище носіїв цих болів. Крупко ж більшою мірою знімає з терапевтичною метою: його фотографія віддзеркалює власний страх перед безпритульним становищем і постійною небезпекою опинитися на вулиці та стати її заручником, який властивий кожній людині. Роботи фотографів не конкурують між собою, однак окремі світлини Крупка подібні до стилю Чекменьова. 


Герой на знімках Геннадія Крупка – це історія життєвої невдачі, причину якої автор вбачає більшою мірою у людській слабкості, а самі фотографії стають ілюстрацією людського регресу. Митець буквально вказує на те, що стається, коли окрема людина неспроможна самотужки подолати життєві труднощі: пошук істини на дні пляшки, втрата орієнтирів і, як наслідок, маргіналізація. Сам фотограф взяв до рук камеру у стані відчаю після втрати близької людини. А тому саме фотокамера стала для Крупка інструментом несвідомої самотерапії і рефлексії щодо виходу із стану фрустрації.


Свою фотографію Крупко зумисно робить похмурою, йому імпонує естетика чорно-білої фотографії, її він часом додатково ретушує, щоб підкреслити окремі елементи зображення. Саме чорно-біла фотографія візуально втілює ту тіньову сторону вулиці, яка потрапляє в об’єктив його фотокамери. Сам автор зізнається, що з кольором йому працювати складніше, бо це вимагає уваги до фотографії, а не до героя в кадрі. Загалом Геннадій Крупко працює зі світлинами інтуїтивно і спирається на доробок тих фотографів, хто є для нього професійним авторитетом в обраних темах – Діани Арбус, Мирона Цовніра, Олександра Чекменьова.

 

 

Інтерес до «непотрібних людей», як пізніше назвав свою серію Крупко, прийшов через вуличну фотографію. Спочатку ця практика не мала для митця очевидної соціальної спрямованості. Однак увага до деталей життя міста поступово виявила очевидні, хоч і малопомітні елементи. Соціальне дно є невід’ємною частиною кожного міста. Фокус фотографа швидко змістився на пошук персонажів. Так вулична фотографія Крупка виокремила свого збірного героя для жанрових і портретних зйомок. 


Геннадій Крупко не романтизує вулицю, не підносить її героїв, однак часом несвідомо інструменталізує нетиповість їхньої девіантної поведінки, зовнішнього вигляду та дій перед камерою. 


Завдяки стихійному фотографуванню протягом кількох років в архіві Крупка накопичилося кілька тисяч світлин. Сьогодні цей матеріал потребує авторського осмислення, ретельної селекції та структурування для формату фотокниги. Саме це автор визначає для себе як черговий етап власної фотографічної практики.

Галина Глеба