Саша Курмаз працює з фотографією, відео, стріт-артом та об’єктами в
публічному просторі. Але найперше він працює зі стереотипами мислення.
Роботи Курмаза вивертають навиворіт наші усталені очікування від мистецтва
та його соціальної ролі. Та, в цілому, візуальної культури навколо нас.
Непомітний напис на стіні чи набридливий рекламний банер, на якому художник
самовільно вирізає «цікаві» фрагменти — будь-який елемент міського
середовища може стати художнім засобом, завдяки якому Курмаз може
залишити повідомлення. І тим самим перекроїти наше буденне розуміння
звичних речей. Сила мистецтва Курмаза — в щирому куражі та інтелектуальній
здатності працювати зі складними, неоднозначними та болісними темами
грайливо, еротично та зухвало.

АНТОН САЄНКО
НОМІНУВАВ:
САША КУРМАЗ

«В роботах Антона відчувається певна тривожність і якась грубість, шероховатість та енергія, що не піддається опису словами або навіть сила, якою заряджені його твори. Я з зацікавленістю слідкую за тим, як він розвиває свою художню практику і не боїться пробувати й помилятись, шукати й експериментувати з різними медіа, чи то з живописом або фотографією, скульптурою або перформативними практиками. Наприклад, мені якось трапились записи, де він грає на фортепіано і я розтанув. Дуже вишукана річ. В роботах Антона відсутнє загравання з актуальним порядком денним, бажання догоджати, зробити правильно, сподобатись, розкланятись, залицятись, прикидатись. Його практика – це процес, пошук, бродіння в темноті з ліхтариком. Він такий, який є – справжній та чесний. Я відчуваю щирість у всьому, що він робить і дуже це ціную. Саєнко дійсно талановитий художник з величезним творчим потенціалом, який, я сподіваюсь, він зможе реалізувати в нашій країні або за її межами. І, я вважаю, що наша задача (моя задача) та задача цієї премії, цієї прекрасної нової ініціативи – допомогти йому в цьому. Я вірю в Антона як в перспективного молодого художника, як і в гідну молоду людину. Більш того, я впевнений, що він не просто хороший кандидат, але і по праву заслуговує на свою винагороду.». 

ІЗ ТЕМРЯВИ. ХУДОЖНЯ ПРАКТИКА АНТОНА САЄНКА.

 

 

Антон Саєнко — прихильник лаконічних та прицільних художніх висловлювань. І надає перевагу справі замість висловлювань вербальних. Утім, за вдалих обставин його можна розговорити і почути майже афористичні, філософські та іронічні фрази-формули. «Я геній, тільки нікому не кажи», — кидає  якось Антон. Тож я і не кажу.
 
Саєнко працює з живописом, фото, перформансом, інсталяцією та лендартом. Майже всі проєкти художника — site specific, тобто натхненні конкретними місцями та створені для них. Художник активно окреслює й переформатовує простір, заохочує глядачів до певних сценаріїв сприйняття та руху в ньому. Його практика постає як єдина історія, сплетена з окремих жестів, що підхоплюють один одний. Але ця історія завжди апелює до досвіду поза межами слів. 
 
2016 року в арт-центрі Closer відбувся персональний проєкт Саєнка під назвою «Темний простір». Таким він і був: приміщення з чорними стінами, майже повністю позбавлене світла. Глядач блукав, адаптуючи зір до пітьми, в напрямку примарного вогника в дальньому кінці кімнати. Вогник виявився цяткою розпеченого металу. Цей простір як концентрат сучасності, непевного світу смути, світу «навпомацки» (за Донною Гаравей), мешканці якого залишаються сам на сам із теперішнім і своїми чуттями, не маючи визначеного проєкту майбутнього. (Виставка була також відлунням акції «Ніч у лісі», в якій Саєнко брав участь). «Темний простір» містив важливі для практики художника в цілому ознаки: мінімалізм, перформативність, дихотомія світла і темряви. Нічого зайвого. Жодних нав’язливих навколовербальних наративів.

 

 

У другому своєму проєкті в чорних стінах галереї Closer («Смуга», 2019) Саєнко так само продовжує працювати в пітьмі та з пітьмою. В експозиції — лише проєкція відео «МИ» — світле коло в темряві, яке римується з попередньою виставкою. Це камерне піше «роуд-муві», зняте автором від першої особи в рідних Сумах — у «сакральних» для нього місцях, що зіграли роль у його професійному становленні. Маршрут починається з майстерні художника, веде знайомими йому стежками та завершується стіною з написом «МИ». Весь час, поки камера хитко рухається стежкою, вихоплюючи шлях кружальцем ліхтарного світла, глядача супроводжує музика. У цей момент невидимий глядачеві художник, подібно до тапера, акомпанує фільму живою фортепіанною імпровізацією за ширмою екрану. Досвід присутності та самоприховування — ще одна дихотомія, наявна у практиках Саєнка. 
 
Стежка, дорога — один із ключових мотивів робіт Саєнка загалом. Цією дорогою він прямує постійно, блукає і зупиняється час від часу, приглядається до нетрів на узбіччях та обертається до витоків, звідки шлях починався. Художник багато імпровізує і переконує: усе має відбуватися легко. Втім, у його роботах завжди відчувається напруга тривалого пройденого шляху (блукання), наприкінці якого з’являється знайденість (хоч і не остаточна, а така, що передбачає подальший  пошук). 


Попри те, що «Смуга» є дуже персональною, автобіографічною, зрозуміло, що Саєнка турбує не лише власний досвід — доля спільноти теж йому небайдужа і невіддільна від його власної. Відео, де ліхтарик вихоплює з темряви фрагменти руїни, недаремно починається підсвіченою назвою фортепіано «Україна». «Ми — представники нашої культури, а наша культура — руїни», — каже Саєнко.

 

 

Загалом тема руїни та передчуття катастрофи наскрізно проходить крізь практику художника. Єдино можливим способом взаємодії з цією ситуацією постає рух, процесуальність, плинність. Траєкторії цього руху заплутані, але десь за ними вбачається мерехтливий прихований сенс. «Усі структури — банальні; заплутаність — найкращий стан свідомості» — ця фраза Антона в одній із наших бесід, на мій погляд, дає ключ до кращого розуміння (а радше відчування) його практики.


Саєнко продовжує своє блукання і в проєкті «Грязне» (Dymchuk Gallery, Київ, 2020—2021), де поєднує відео, фото, живопис і об’єкт в цілісному аскетичному ансамблі.
В живописі художник доводить до максимуму свої відпрацьовані формули. Його полотна — суцільна темна площина, створена багатьма нашаруваннями фарби. Ці роботи нерідко починаються з фігуративних зображень, але завершуються щільним «ніщо». Живопис Саєнка — також site specific. Приклад тому — і «Грязне», і проєкт «Марево» в The Naked Room — глухі (майже) чорні, землисті матові полотна є радше об’єктами для поглинання світла і конструювання простору, аніж картинами у традиційному сенсі. Тут Саєнко знову промовляє зі свого «темного простору», але цього разу надає йому конкретних обрисів на стерильному тлі білого куба (у випадку «Грязного») або строкатої пастелі голих стін (у випадку «Марева»). Пітьма з абстрактного ефемерного згустку стає осяжною матерією, що заземлює, як ґрунт, котрим ступаєш — твердий чи в’язкий залежно від (атмосферних, екзистенційних?) умов. 

 

 

Важливою для Саєнка є також фотографія. Плівкова, монохромна, навмисне ніби поза часом. На відміну від його живопису, підкреслено наративна і прискіпливо точна. У деяких проєктах вона опиняється із полотнами у певній напрузі: співставлення документального й уявного, абстрактного і фігуративного, ефемерного та «матеріального». Так, живопис і фото працюють у зв’язці у згаданому проєкті «Грязне» або в серії «Меланхолія», яку Саєнко показав в рамках виставки «ТО ЩО ТАМ ІЗ МАМОНТОМ?» в The Naked Room (2021). «Меланхолія» — частина  більшої серії “Nature”. Саєнко поміщує себе у природне середовище, ніби вимірює собою простір. У «Меланхолії» (з відсилкою до знаменитої однойменної гравюри Дюрера) постать художника стає уособленням «культури», яка опиняється наодинці з «природою». Оголення — спроба позбутися зайвих нашарувань, відійти від умовності до безпосередності взаємодії. На перший погляд ця антропоцентрична серія насправді підважує усталені розмежування між людиною та довкіллям. Тут художник також вдається до самоусунення, але парадоксально — через самопрезентацію. Саєнко розташовує себе в кадрі таким чином, що замість автопортрета ми бачимо пейзаж, в якому автор перетворюється на об’єкт і майже розчиняється («30 секунд проти 2000 років»). Не зайвою буде й асоціація зі стрічкою Ларса фон Трієра — мотив передчуття катастрофи, згадаємо, є для художника одним із ключових.
 
Концепція нетривкості постала і в роботі Саєнка «Своя галерея» (2020) на лендарт симпозіумі в Могриці, де він знову перетворив себе на об’єкт. Крихкість не закріплених будівельним розчином цегляних стін тимчасової «галереї» була підкреслена його хитким перформативним жестом — мовчазним танцем в навушниках. Це був омаж фільму «Легенда про Каспара Гаузера». Подібно до головного героя стрічки і його загадкового прототипу родом із XIX ст., Саєнко лишався майже безмовним: артикулював меседж у першу чергу для себе самого і робив усіх присутніх не стільки адресатами, скільки тимчасовими свідками.

 

 

У своїх лендарт практиках художник діє згідно власній генеральній стратегії — мінімалізм, універсальні форми, концептуальні жести. Його роботи складно, та й не варто називати традиційним лендартом. Це скоріше «жести підкреслювання», котрі спрацьовують у середовищі як наголоси чи паузи, що змінюють загальне звучання. Таким було, наприклад, «Велике коло», яке стало містком між залою ЄрміловЦентру (проєкт «Більший простір», 2019) і простором Могриці. Масштбаний об’єкт захоплював собою виставковий простір та перетворився з домінанти лише на акцент, тендітну паперову крапку, що розчиняється (і в буквальному сенсі — під дощами) в просторі природному.
 
Останнім часом значну увагу Саєнко приділяє роботі зі звуком. На цьогорічній Могриці сформувалася його колаборація з Юрієм Єфановим та Олександром Єльциним — «тихі» джеми, що мали на меті максимальне злиття з оточенням. Здається цілком логічним, що в цих імпровізаціях інструмент Саєнка — це його голос. У його системі координат антонімом звуку стала б не просто тиша, а саме мовчання. 
Художник також дебютував цього року в Могриці як куратор. З цього приводу він дав для каталогу проєкту лаконічний і промовистий коментар, який хочеться тут навести:
«Дистанція між навколишнім середовищем і «я» заливається звуком голосів,  
без цілі та перешкод в соціальному серпанку. 
Досконалість часу зупиняє матеріал — артефакт звуку, що стелиться в бездонній ямі мовчання. 
Голосна тиша та яскрава тінь — реальність, яку намагається спіймати сучасник – азартна природа виживання»

 

Наталія Маценко